Спорт новости в Одессы
Голова ОСББ «Старт» Тетяна Скиба з Гостомеля не тільки жила в окупації рашистів, а й вела з ними перемовини та зуміла зберегти життя кожного жителя свого «робочого» підвалу… Своєю історією вона поділилася з «Ірпінським вісником».
«Коли розпочалася війна, почала організовувати людей і відправляти у підвал, я розуміла, що там буде безпечніше, — розповідає жінка. — Перші два дні у нас було 106 людей, найменшому мешканцю — 2 рочки. Перші три дні були світло, вода і газ, я готувала на всіх і сніданки, і вечері. За одне приготування їжі не вдавалося всіх нагодувати. Потім пропало світло, чоловіки зробили освітлення завдяки акумуляторам, бо ж вікон у підвалі немає, то треба було хоч якесь освітлення. Організували чергування. Мій чоловік і ще один мешканець — колишні мисливці, вирішили допомагати нашим хлопцям з тероборони, які стояли між нашими будинками. І коли мій чоловік пильнував, щоб з лісу ніхто не нагрянув, пролунало три вибухи. Він почав стукати у підвал і кричати, що поранений. Вже в приміщенні побачили, що йому поранили обидві руки й голову, кров текла з носа та вух. У нього була контузія. Він сказав, що надворі ще двоє поранених лежать, а ми їх у темряві не побачили. Наші чоловіки пішли шукати, знайшли ще одного, йому відірвало ногу аж по стегно, він помер на операційному столі. А також знайшли хлопця років 18, снаряд потрапив йому у шию, він помер відразу. Їх забрали у лікарню».
Чоловік пані Тетяни переніс 5 складних операцій. Осколки, що було в голові та лівій руці, дістали відразу.
«А ті, що у правій, — там біда, кістки цілі, але м’які тканини розірвані повністю, — каже Тетяна. — Йому 5 разів чистили поранене місце під загальним наркозом. Хотіли зробити пересадку шкіри, але вирішили просто порізати руку й натягнути ту шкіру, що була. Чоловік провів у лікарні 2 місяці, Зараз він знаходиться вдома, рука відновлюється.
Після того як забрали поранених, я побачила, що до нас їде російська БМП, на якій сидить двоє солдатів з автоматами, вони почали стріляти — і ми попадали на землю. Біля зупинки був магазин, продавчиня жила близенько, і, коли нам було щось потрібно, вона відразу прибігала. Якраз стояла черга, і ці орки почали стріляти по людях. Дивлюся — несуть хлопця — 20 років, родом з Полтавської області. Йому 2 кулі влучили у спину. Швидка приїжджати відмовилася через обстріли. Ми самостійно надали йому першу домедичну допомогу, зупинили кров. Та йому ставало дедалі гірше, він втрачав свідомість. Тоді однокласник моєї доньки Роман вирішив відвезти хлопця у лікарню, що в Бучі. Коли повертався, машину обстріляли і перебили йому дві ноги, його забрали у лікарню, а машину спалили.
Ми знайшли Романа лише через тиждень, а до того навіть не знали, що з ним. На щастя, він живий. Орки приїхали 4 танками і поселилися у моїй квартирі. Мене після цього не пускали навіть переодягнутися чи взяти щось з їжі. Крім цього, у моїй квартирі є такий «передбаннічок», то вони там складали свої боєприпаси та інші речі, які приносили з інших квартир. Коли орки приїхали, відразу уточнили, хто у нас старший, ну, я і сказала, що то я. Зі мною говорив Дмітрій, йому років 40. Відразу сказав збирати списки людей, щоб вони евакуювали нас у білорусь. Я сказала, що сама нічого не вирішую і треба порадитися з людьми. Не було жодної людини, яка б хотіла поїхати до білорусі. Я їм так і сказала, що люди залишаються у своїх домівках".
Інколи, за словами жінки, рашисти спускалися до людей в підвал, щоб поспілкуватися.
«Якось я навіть плакала, а він, молодий російський хлопчина, обійняв мене і сказав: «Не плачьте, скоро всьо будєт харашо, росія вам всьо востановіт, ми же прішлі вас асвабаждать». Мене це так вразило, і я питаю його: «Від чого «асвабаждать»? Від нашого хорошого життя?» А він мені на це відповів, що то не вони стріляли й бомбили, що то наші. Але ж хіба я не бачила, звідки стріляли?
Жити в окупації ми змогли недовго. Почули, що 9 березня буде «зелений» коридор, і наважилися. У нас була хвилина на збори, у той день пішло 11 людей, а лишилося більше 90. Ми дійшли до Баланівки десь о 16:30, там людей було ще більше. До натовпу під’їхала їхня БМП, і руський солдат сказав, що міст підірвали і у нас є два шляхи — або на білорусь, або назад, звідки прийшли. Ми прийняли рішення проситися у в’язницю. Як виявилося, там було бомбосховище, в якому вже 2 тижні жили люди. І весь оцей натовп у 500 людей «поплив» у бомбосховище. Нас наступного дня відкрили. Ми вийшли з в’язниці, а росіяни нікуди не пускають і знову про білорусь кажуть. Та люди прийняли рішення вертатися додому у Гостомель, а це — 10 км, в той час, коли ми вже другу добу на ногах без води та їжі. У мене сил майже не було. Ми пройшли трохи далі й побачили автобуси, у яких уже сиділи люди. Чоловіків не брали в автобуси, і вони йшли пішки за колоною транспорту. Ми дуже довго їхали, до Білогородки — десь 2,5 години.
Я проклинаю усіх рашистів разом взятих до десятого покоління. І хочу, щоб їхні мами таки забирали своїх дітей з України, щоб ці мами сюди приїхали і побачили на свої очі, як помирають їхні діти, а вони в цей момент не можуть нічим зарадити".
Пані Тетяна повернулася до Гостомеля 25 квітня і відразу взялася за відновлення не лише своєї квартири, а й усього будинку. На ньому через обстріли та бої не було 725 квадратних метрів даху, та завдяки волонтерам все вдалося відновити.
SEO продвижение в Одессе
